Після семінару з психоонкології хочеться тиші. Особливо коли семінар про смерть. Кутатися у теплий плед, читати Рільке та обов'язково тримати когось за руку. Мовчки.
Про смерть взагалі важко говорити вголос. Простіше замінити це страшне слово займенником або вдавати, ніби смерті не існує. Ніби тоді вона про нас забуде і не прийде… але вона пам’ятає і приходить. Завжди.
На смерть хочеться бути готовим. Сповідатись, з'їздити до нотаріуса, написати листа, зняти відео, об'їхати весь світ, поставити олл ін у казино, переспати з незнайомцем, крикнути егегей із Кіліманджаро, заповідати всі гроші притулку, органи науці, квартиру дітям. Після того сісти на стільчик, видихнути і зрозуміти, що все одно не готовий. Бо страшно.
Смерть неможливо пізнати. Про неї можна філософствувати, співати пісні, складати вірші. Наділяти великими смислами, чи кричати, запитуючи до небес – чому? Потім впасти горілиць і прийняти її як даність, щоб жити далі, скільки відведено.
Думаючи про смерть, дуже тягне жити. Вдихати свіже повітря і розглядати росу, ловити язиком сніжинки та нюхати осіннє листя. Помічати розкіш життя в її дрібницях, неодмінно тримаючи за руку того, кого любиш. Тоді не так страшно скільки залишилося. Тому що миттєво міститься вся суть. І ціле життя.